Досягнення львівських “Карпат” 1969-го року важко переоцінити. Перемога єдиної друголігової команди у Кубку СРСР сприймалася в Україні не лише, як футбольне досягнення. Це був успіх всієї нашої держави, що через кілька десятків років стане незалежною.
Творцями того успіху були уродженці різних регіонів України. Декілька героїв кришталевого тріумфу відійшли у інший світ, частина футболістів зіркового складу періодично відвідує футбольні матчі у якості почесних гостей. Лише про одного з гравців-тріумфаторів Кубка нічого не було відомо.В певний момент один з кращих правих захисників в історії “Карпат” безслідно зник. Журналісти про нього згадували мало, з партнерами Іван Дмитрович не контактував. Будапешт, Варшава, Лондон – міста, де радили шукати Герега.
Вперше ми зустрілися у центрі майже рідного для нього Львова. На календарі було літо 2013-го. З того часу змінилося багато – Іван Дмитрович дав своє перше інтерв’ю після років мовчання, спробував повернутися в “Карпати” у ролі функціонера. Ми часто спілкувалися, але повноцінне інтерв’ю постійно відкладали. Лише через три роки після першого знайомства нам вдалося поспілкуватися про захоплююче минуле Івана Герега і його “Карпат”.
ХУСТ, СПИСОК ЛЕМЕШКА, ВЕРИГІН
– Іване Дмитровичу, ви багато років не спілкувалися з журналістами.Чому взяли таку затяжну паузу?
– Більше 21 року я не давав інтерв’ю. Минулого року вперше поспілкувався з представником одного вітчизняного ЗМІ. Мабуть, я був зайнятим, журналісти також не мали часу для мене.
– Нещодавно ви планували повернутися на керівну посаду у “Карпати”…
– Так, хотів допомогти, але не склалося. Зараз продовжую своє позафутбольне життя.
– Ваше рідне Закарпаття подарувало українському футболу багатьох талановитих виконавців. Ви є уродженцем Хуста – міста, що не можна назвати футбольним. Крім вас, Хуст виховав для українського футболу Ярослава Ланцфера, відомого за виступами в “Металісті”.
– Коли я робив перші футбольні кроки у Хусті, то зі мною тренувався воротар Йосип Ланцфер – батько Ярослава. Ланцфери – це футбольна родина. У рідному місті нині я не часто буваю. Час від часу приїжджаю до родичів. На даний момент можу запевнити – позитивних зрушень у Хусті в футбольному плані немає.
– Знаю, що ваше дитинство у Хусті було доволі нешаблонним.
– Я виховувався в інтернаті закритого типу. Щось на кшталт Суворовського училища. Для того, щоб вийти в місто потрібно було отримати дозвіл у директора школи. Навіть вихователь чи класний керівник не могли видати такого документу. Я мав право виходити на тренування у ДЮСШ, де займався футболом. Я був самоучкою – у школі мав спеціальне місце, де ховав свій чорний м’яч з пухирцями. Поруч зі школою був стадіон від клубу юних піонерів і там я зранку до ночі тренувався.
– В дитинстві займалися лише футболом?
– Мене спочатку запросили у волейбольну команду. Я постійно смикав тренера за руку і запитував: “Коли ви відведете мене у футбольну секцію?” Тренер організував показовий матч і мене запросили до футбольної секції. Там я провів два роки. У 16-річному віці отримав запрошення від хустського “Авангарду”. Згодом була юнацька збірна Закарпаття, а потім мене викликали до збірної України серед школярів, яку тренував Михайло Борисович Корсунський. Це людина, що виховала Мунтяна, Каневського, Базилевича і багатьох інших зірок.
– Завдяки цьому ви отримали можливість бути на олівці в елітних команд.
– На той момент в радянських клубах ще не існувало відокремлених скаутських підрозділів, які б слідкували за молодими талантами. Коли я потрапив на збори зі збірною школярів, то на одне місце претендувало вісім юнаків. Я виборов місце в старті і грав на позиції півзахисника. 1961-го на мене звернули увагу представники київського “Динамо” після успішного виступу на всесоюзній спартакіаді школярів. Українська команда тоді фінішувала третьою.
– Ви повернулися зі спартакіади, але гравцем “Динамо” не стали…
– Мав залишитися в Києві і спробувати свої сили у команді Віктора Маслова. Я був молодим, на Закарпатті у мене була дівчина… Не було впевненості, що у столиці все складеться так, як мені цього хотілося. 1964-го я вдруге міг опинитися в “Динамо”. На матчі хустського “Авангарду” і мукачівського “Приладу” був присутній мій земляк Михайло Коман. Після гри Коман забрав мене на машині до Києва. У столиці мене тестували протягом двох тижнів. Мій рівень підготовки був заслабим. Я потребував часу. Такий час дав мені Євген Лемешко.
– Євген Пилипович тренував тоді хмельницьке “Динамо”…
– Так, він запросив мене у Хмельницький, а Коман написав рекомендаційного листа. Приїхав до Євгена Пилиповича, який зустрів мене словами: “Виживеш, синку – гратимеш. Маєш два місяці”. Через два місяці я вже був гравцем основи.
– У Лемешка були дуже важкі тренування?
– Він був надзвичайно вимогливим, не любив сачків, підлабузників. Йому подобалися лише працьовиті футболісти. Було нелегко, але я витримав. Далі була армія і учбовий полк у Києві. З Хмельницького нас приїхало четверо – за 20 днів ми пройшли трьохмісячну програму. Той період був для мене корисним ще й тому, що у мене з’явилася професійна хватка, яку я потім використовував у бізнесі.
– Євген Пилипович – ваш улюблений тренер.
– Це людина, яка зробила для мене надзвичайно багато. Я вдячний йому за все, що маю. Фантастичний чоловік! Завжди ношу з собою нашу спільну фотографію (Іван Дмитрович дістає із записника фото з Лемешком – Авт.).
– У хмельницькому “Динамо” ви провели чотири сезони. Яким чином вдалося піти на підвищення у “Карпати”?
– Так, з 1964-го по 1967-й я грав у Хмельницькому. На поєдинок “Волинь” – “Динамо” зі Львова приїхав тренер “Карпат” Василь Васильєв і адміністратор клубу, які запросили мене в свою команду. На той час Євген Лемешко вже очолював “Карпати”. Він мав певний список людей, яких хотів бачити у новосформованій команді: Сиров, Лихачов, Лупол, я. З Хмельницького вже до Львова приїхали Булгаков і Турпак.
– В Хмельницькому не намагалися вас затримати?
– Запропонували мені двокімнатну квартиру, холодильник, меблі – з вимогою, щоб я залишився. Я все одно обрав Львів. Приїхав туди, а Лемешка в команді вже не було. Євген Пилипович дізнався, що за його спиною домовляються з Сергієм Шапошниковим, зібрав речі і поїхав додому.
– Той факт, що тренер, який вас запрошував у “Карпати” залишив команду, вас не налякав. У квітні 1968-го ви дебютували за львівську команду.
– В одному з перших матчів я “спалився”. За київський СКА на позиції центрфорварда грав Валерій Веригін. Я займав позицію центрального захисника. Ми програли киянам, Веригін забив гол, а мене посадили на лавку. Лише травма партнера дозволила згодом повернутися мені на поле. Мене використали на позиції правого захисника – з того часу і до кінця кар’єри я грав на фланзі оборони.
“ВЕРХОВИНА” ЮСТА, ЛІДЕР БАСАЛИК, КЛАНИ
– Дебютували ви у “Карпатах” під керівництвом Василя Васильєва. У Львові кажуть, що він був хорошим фахівцем.
– І Василь Васильєв, і Ернест Юст, що працювали в команді були дуже хорошими спеціалістами і людьми. Ніхто нікого не підсиджував, зла один одному не бажали. Працювали на благо команди. Між ними не було конкуренції, зайвих поглядів у спину. Навіть, коли згодом запросили до Львова заслуженого майстра спорту легендарного Валентина Бубукіна, Юст спокійно виконував свою роботу і працював помічником головного тренера. Бубукін постійно створював внутрішньокомандні конфлікти, обклався улюбленцями. До його приходу в клубі ніхто ніколи не з’ясовував стосунки поза спинами, не було розмов поза очі.
– Подейкують, що Ернест Юст жодного разу за свою тренерську кар’єру не підвищив голос на підопічних…
– Майже завжди Ернест Ервінович спокійно сидів і курив “Верховину” без фільтру. Бувало, що він кричав. Але жодного разу він не переходив межі, не “виходив із себе”. Навіть коли на базі два наших провідних футболісти зчепилися і вбивали один одного на підлозі, Юст не реагував.
– Знаю, що ви є одним з небагатьох карпатівців, хто навідувався на могилу легендарного тренера.
– Я переїхав у Будапешт 1992-го, де збудував будинок. Ернест Ервінович похоронений в угорському Печі. Могилка скромна, за нею доглядає його зять і легенда “Карпат” Федір Чорба. Насправді в Юста надзвичайно трагічна доля. Особиста трагедія з дружиною привела до його повернення в Угорщину. Там Юст не мав навіть, де жити. Згодом все нормалізувалося, але Ернест Ервінович так і не став щасливим. Допомагав йому і Феді продавати львівську квартиру. На жаль, Юст не дожив навіть до 65 років…
– Хто був лідером роздягальні тодішніх “Карпат”?
– Однозначно це Юрій Басалик. Кращого футболіста в команді за всі часи ніколи не було і не буде. Людина прокидала м’яч повз суперника і оббігала його по бігових доріжках. Лише Басалик міг стегном вибивати м’яч сотню разів. Швидкість шалена… Крім того, Юрій володів багатьма іншими чеснотами. Він був беззаперечним авторитетом в колективі. Якщо у партійного керівництва потрібно було вибити гроші для команди, то справлявся з цим завданням відмінно саме Басалик. Юрій мав шалений вплив на голову заводу “Електрон” Степана Остаповича Петровського, що опікувався командою. Я ж вирішував питання завдяки знайомствам з секретарем обкому, головою облпрофради…
– Басалик рано пішов від нас – у 40-річному віці…
– Відірвався тромб… У Яноша Габовди та ж історія. Жахлива медицина – футболісти такого класу не знали, що вони мають вади серця. Їм не можна було переносити сильні навантаження. В Таджикистані, Туркменії, а також Алма-Аті чи Ташкенті погода була пекельною. Але хто на це зважав. Коли я прийшов у клубний музей “Карпат” на Вороного, то здивувався, чому там немає фотографії Басалика. Зробив зауваження і недолік виправили. Юра був корінним львів’янином, справжнім патріотом.
– Габовда був геніальним футболістом – вболівальники зі стажем ще й зараз розказують про його неймовірні голи головою. Навіси на Яноша відпрацьовували на тренуваннях?
– Кожен знав, що він повинен підключитися до атаки, розіграти. Я постійно приєднувався до атаки – бачив вільну зону і біг вперед. Мій товаришІштван Шандор одного разу сказав мені: “Та ти не правофланговий захисник, а правофланговий нападник”. Всі гравці “Карпат” знали, що пас на наших форвардів завжди може створити дуже небезпечний момент. Геніальна гра Габовди головою, вміння Володимира Данилюка зачепитися за м’яч у штрафному майданчику були корисним для нас. А ще були фантастичні Лихачов, Грещак і Басалик. Кожен з цих гравців знав, як боротися за м’яч у штрафному майданчику.
– В середині 70-их в атаці “зелено-білих” діяв Роман Хижак. Кажуть, непересічний талант.
– Це вже герой пізнішої епохи. Він був хорошим форвардом, але часто перетримував м’яч. Коли треба було віддати пас, Роман часто загравався і йшов сам на кількох суперників.
– Що скажете про Едварда Козинкевича? Віце-чемпіон Європи, гравець збірної СРСР, феноменальний форвард…
– Ми вперше зустрілися у львівському дербі – “Карпатам” протистояв СКА. Місто дуже любило ці матчі. Для всіх нас то був надзвичайно важливий матч. За армійців ще грав Богдан Грещак, а також Степан Варга, Арпад Шандор, Володимир Колодій, Борис Малямін, Петро Данильчук, Богдан Цап. 1968-го ми обіграли СКА на їх однойменному стадіоні з рахунком 4:1. В тій грі Едика замінили, а пізніше він став гравцем “Шахтаря”. В Донецьку в нього не склалося і “Карпати” повернули Козинкевича до Львова.
– Колись ви сказали мені, що “Карпати” ваших часів – команда кланів…
– Так, це правда. Хоча я товаришував з усіма. Однак найбільшою бідою в нашій команді була заздрість. Успіхи на полі, наявність квартири, меблів у помешканні – все це боляче чіпляло заздрісників. Завжди знаходяться люди, які стараються знайти негатив і зробити шкоду.
– Поділи за етнічними ознаками не діяли? Не товаришували із земляками Габовдою, Чорбою, Шопою?
– Закарпатського товариства не було. Була група, в яку входив я, Булгаков, Габовда, Турпак, Сиров і більшість людей, які прийшли 1967-го. Футболісти часто визначали склад на гру. Можна було вплинути на Васильєва, на Юста, на Мікльоша… Бувало таке, що футболісти писали стартову одинадцятку, а тренери прислухалися.
– Склад на фінал Кубка СРСР теж визначали самі футболісти?
– Звичайно. Цьому передувала своєрідна історія. Як відомо, Володимир Булгаков забив переможний гол у фіналі. Але для того, щоб поставити його у склад, а змістити з основи Басалика, довелося попрацювати. Геннадія Лихачова переконали зайняти позицію лівого нападника, а для Булгакова звільнилося місце центрального півзахисника.
– Можна собі уявити, як важко було новим футболістам звикнути до колективу…
– Не всі приживалися. Прийшов до нас Роман Журавський з київського “Динамо”. В Сочі о п’ятій годині, коли всі ще спали, він вже кроси бігав. До зарядки пробігав по десять кілометрів…
– Проте зіграв за “Карпати” лише 16 матчів.
– Одна справа грати в основі, інша – виходити на заміну.
– Москвич Олександр Ракитський казав, що у команді його прийняли добре.
– Чиста правда. Він був об’єктивно сильнішим за конкурентів. Йому просто не було рівних. Мабуть, найсильніший воротар за історію “Карпат”.
– До приходу Ракитського улюбленцем львівської публіки був Віктор Турпак. Ви з ним грали ще в Хмельницькому…
– Коли я тільки прийшов у місцеве “Динамо”, то він був першим, з ким я познайомився. Розкажу легенду про нього. Коли Віктора призвали в армію, то він відвідував там спортивний зал і працював з гімнастичним козлом. Турпак перестрибував цього козла спиною в чоботах і гімнастьорці з пряжкою. Спиною! У чвертьфіналі Кубка СРСР у Воронежі Віктор потягнув один з найнеймовірніших ударів – з центра воріт стрибнув в самісінький кут і спіймав м’яч намертво. Фантастично! Я такого ще не бачив.
НАЙДОРОЖЧА ФУТБОЛКА, ХЯРМС, КВИТКИ З МАРІУПОЛЯ
– З кожним роком “Карпати” ставали сильнішими. 1968-го львівська команда здобула приз журналу “Старт” за кращу різницю м’ячів (+46), наступного року виграли Кубок СРСР, 1971-го в ранзі новачка “вишки” здолали київське “Динамо”, а 1976-го двічі фінішували четвертими в Союзі. Як думаєте, коли форма і потенціал команди були на своїй вершині?
– Пік настав на початку 1970-их, коли ми вийшли у вищу лігу. Ми чудово одне одного розуміли, незважаючи на угруповання. В грі ніхто ніколи не міг на партнера нагримати на рівному місці. Були люди, слова яких багато значили. Наприклад, Петро Данильчук – ще один беззаперечний авторитет. Фантастичний футболіст. Мав непростий характер, але був справедливим. Я добре знав його дружину, яка походила з легендарного роду Думанських.
– Данильчук разом з Анатолієм Крощенком були найстаршими гравцями тієї команди…
– Ми їх називали “старшими грачами області”. З Крощенком пригадую своєрідну ситуацію. Святкували в Ленінграді мій день народження. Випили під вечір шампанського. Всі нормально сидять, а Толік – червоний, як троянда. Прийшло керівництво, а Крощенко сяє. Всіх продав (сміється – Авт.) Якщо червонієш, то не пий.
– Як у ваші часи було з амуніцією? У архівних журналах читав про Ореста Лазуркевича – людину, яка відповідала за взуття футболістів “Карпат”.
– Лазуркевич був майстром своєї справи. Робив з пресованої шкіри ромбоподібні шипи для бутсів. До взуття він прибивав їх спеціальними цвяхами, які потім обрізалися. От на такому ми і гасали. Одну пару бутсів нам видавали на рік.
– М’ячі були якісними?
– Коли я грав у Хмельницькому, то м’ячі сильно намокали і дуже били по голові. Коли граєш в дощ, то починається найцікавіше. Тоді ж не було спеціальної плівки, яка захищала від вологи. Що ми робили? За день до гри чи навіть у день матчу ми брали дротяні щітки і повністю обдирали фарбу з м’яча, а тоді покривали лаком, що не пропускає води.
– Форму звідки брали?
– Одяг замовляли на Львівській трикотажній фабриці. “Карпати” мали спецзамовлення – на фабриці для нас було розроблено власні лекала. Коли я згодом став директором карпатівської СДЮСШОР, то я навів контакти з керівником підприємства і започаткував співпрацю. Наша школа одягалася найкраще.
– Ігрова форма була якісною?
– Та ні. Проста звичайна матерія. Коли грав за збірну Закарпатської області, то футболки були повністю зеленого кольору, а білим трафаретом на грудях вибили ліс (сміється – Авт.) Але найдорожча майка була та, в якій грав у фіналі Кубка СРСР. Була вона червоного кольору.
– Ваша не збереглася?
– Я перестав цікавитися футболом і в якийсь момент комусь подарував.
– 1968-го “Карпати” грали у фінальній пульці в Сочі за вихід до “вишки”. У вирішальному матчі проти свердловського “Уралмашу” суддівська бригада на чолі з Еугеном Хярмсом стала на шляху виходу команди до вищої ліги. Естонський арбітр, нібито потім зізнався – повинен був призначати пенальті у ворота свердловської команди. Але не зробив цього і “Карпатам” його вчинок коштував путівки в еліту. У фіналі 1969-го він вже був лайнсменом і знову зіграв ключову роль…
– Відмінив гол ростовського СКА, забитий з офсайду. Після сочинської фінальної пульки ми навіть не особливо йому дорікали. По-перше, розуміли, що це не його воля, а московських чиновників, а, по-друге, у нас не було належного авторитету на той момент. Хоча від керівництва заводу “Електрон” роботою з суддями займалася певна людина. Він був заступником генерального директора заводу, а звали його Григорій Наумович Шульгін. Полюбляв запитувати: “Ну як вам? Сьогодні суддя пенальті не дав? Моя робота”.
– Перед фіналом Кубка не спілкувалися з суддями?
– Ні, ми не контактували з ними. Цим займався Шульгін.
– Коли у фіналі СКА забив гол з офсайду, не переживали, що Хярмс знову може підсунути свиню?
– Ні, цього разу ми були впевненими, що все буде добре. І не через Шульгіна, а просто знали, що все має бути справедливо.
– Виплатою преміальних також займалася певна людина?
– Степан Петровський, директор “Електрону, нас ніколи не обманював. Найбільшу винагороду ми отримували за перемоги в матчах з львівським СКА. До 1968-го СКА відверто знущався на полі з “Карпат”. Проти Пузача, Секеча, Жукаускаса, Шандора, Маляміна, Карімова грати було важко. Після 1968-го ситуація суттєво змінилася. Спочатку в “Карпат” з’явилися зуби, а потім ми стабільно, як я вже казав, перемагали армійців.
– 1969-го була написана найвизначніша сторінка в історії “Карпат”, коли “зелено-білі” виграли Кубок СРСР, участь у якому брало 265 команд. Львів’янам щастило – більшість матчів ви провели на рідній “Дружбі”. Жереб усміхався?
– Коли у півфіналі нам довелося грати з миколаївським “Суднобудівником”, то наставник “корабелів” Юрій Войнов сказав: “Даю будь-які гроші, але ми повинні грати в Миколаєві”. У чвертьфіналі “Суднобудівник”, до речі, обіграв московське “Торпедо” з Вороніним, Гершковичем та Івановим у складі.
– “Суднобудівник” приїхав до Львова і програв…
– Без жодних варіантів. Миколаївці навіть не розраховували на вихід у фінал. “Карпати” не залишили їм шансів.
– Стадією раніше ви обіграли воронезький “Труд” на виїзді…
– Перед тим матчем ми поїхали у турне в чемпіонаті –Житомир, Київ, Чернігів і повернулися додому з бубликом. Ми свідомо віддали всі сили на Кубок.
– У Воронежі на останніх хвилинах у ваші ворота призначили пенальті – Турпак потягнув…
– Видуманий одинадцятиметровий. Нас плавили, тому наша перемога була вдвічі важливішою. До того “Труд” обіграв московський “Спартак” з Ловчевим, Амбарцумяном і Папаєвим…
– Фіналу могло б не бути, якби не курйоз на початковій стадії – матч 1/64 фіналу з “Азовцем” у Жданові (тепер Маріуполь – Авт.) добігав кінця, рахунок не відкрито, а у вас на руках квитки на потяг…
– Якби Юст не наказав грати, то все… У нас були квитки, а нічия означала перегравання матчу наступного дня. Дотерпіли, зіграли 0:0, наступного дня перемогли з рахунком 2:1. Наш адміністратор єврей Наум кричав: “Квитки пропадають!” “Граємо” – парирував Юст.
“ДЄРЄВНЯ”, “ЧЕРЕМШИНА” НА “ЛУЖНИКАХ”, СЄВЄРОДОНЕЦЬК
– Фінал на “Лужниках” був для всіх вас найважливішим матчем у житті. Перед ключовою грою заснути вдалося?
– Ні, майже не спав… Дві-три години, напевно. Кожен з нас розумів – до фіналу можемо більше ніколи не дійти. Маємо вмерти, але перемогти.
– Епохальною була ваша зустріч з футболістами ростовського СКА напередодні вирішального поєдинку…
– Ніколи цього не забуду. Жили ми у московському готелі “Росія”. Прилітаємо зі Львова на Ан-10, виходимо і бачимо гравців ростовського СКА, які після сніданку вийшли покурити. Тоді ж ховалися всі…Йдемо ми з портфельчиками, клас “Б”, тобто друга ліга, в бідному одязі і тут фраза: “Дєрєвня прієхала”. “Нічого, хлопці, ми вам покажемо…” – відповідаємо. Після перемоги відео з нами крутили навіть на першому каналі союзного телебачення.
– Після фіналу була безсонна ніч?
– Випили ми з кубка шампанського і кожен пішов по своїх номерах. О четвертій ранку ми зібралися, сіли на таксі і поїхали у аеропорт Внуково. Зустрічаємо там трійцю суддів: Карло Круашвілі, Тофік Бахрамов і Еуген Хярмс. Подякували їм, поспілкувалися і полетіли додому. Уяви собі, які то були відносини. Арбітри не ховалися ні від кого! Це було по-людськи.
– Гравців СКА бачили?
– Перетнулися в аеропорту, нормально поговорили. Жодних проблем.
– Якими були відчуття перед фіналом?
– У мене ніколи не було такого раніше, щоб від хвилювання піт з долонь стікав. Нерви шалені – боїшся помилитися, через тебе можуть постраждати всі. Відповідальність неймовірна.
– З першим дотиком до м’яча хвилювання зникло?
– Так, але не повністю. Анатолій Зінченко змістився з мого флангу в центр і пробив. Вже на початку матчу ми програвали.
– На перерву ви так і пішли у ролі тих, хто наздоганяє. Варто сказати, що лише четверо футболістів тодішніх “Карпат” були старшими за 25. Команда грала у нижчій лізі, досвіду не вистачало. Як Юст поводив себе у роздягальні?
– Особливого рецепту не було. Всі все знали, слова були зайвими. Ми були шалено заведеними. Юст суттєвих змін у побудові команди не робив.
– Духовним гімном “Карпат” після того фіналу стала “Черемшина”. Зізнайтеся, на полі ви її чули?
– Ще б пак! Це шалене натхнення для всіх нас. Уяви собі, цілий сектор зі Львова на “Лужниках”! Не знаю, як ті люди туди добиралися. Як можна було їх підвести? Коли ми прилетіли до Львова, я бачив, як старенькі жінки на балконах плакали. Дорогою з аеропорту всі вулиці були заповнені людьми, для них це була небувала радість і гордість. Ми їхали в автобусі, до нас підсіли кілька журналістів і родичів. Попереду дуже повільно рухалася вантажна машина, заповнена квітами, на які встановили трофей.
– Сльози щастя після такої зустрічі у рідному місті у вас були?
– Коли кубок вручили, то була шалена радість. Це навіть важко порівняти із народженням дитини.
– Яким був ваш маршрут Львовом?
– Їхали вулицею Любінською аж до центру. Всі бічні вулички були перекриті людьми і машинами. На вулиці Героїв УПА, яка тоді носила ім’я Тургенєва, ми почали виходити. Поруч було багато таксистів, які пропонували безкоштовний проїзд в будь-яку частину міста. Після обіду на нас чекала зустріч в обкомі партії.
– Вас якось нагороджували?
– Крім медалі і кубку, завод “Електрон” обдарував нас матеріальними благами вартістю 350 рублів. Давали, наприклад, спортивний одяг. Обласна рада профспілок видала премію. Загалом отримали по 500-600 рублів. Решту повинні були отримати в турне – “Карпати” мали їздити з показовими матчами Україною.
– Однак такі матчі так і не було організовано…
– Почалися гульки, кожен став великим. В чемпіонаті ми практично не грали. В першому матчі після перемоги в Кубку на “Дружбі” не змогли обіграти хмельницьке “Динамо”, зіграли внічию 1:1 (за підсумками сезону хмельничани фінішували на передостанній, 21-й, сходинці – Авт.) Стадіон весь заповнений, а ми не змогли обіграти аутсайдера.
– Сезон для вас закінчився передчасно…
– В чемпіонаті нам нічого не світило. Ми знали, що на правах володарів Кубку “Карпати” переведуть в першу лігу. Знали про це і фінішували на шостій сходинці.
– Як вас, переможців Кубку, зустрічали в інших містах?
– Особливо вразив Сєверодонецьк, що на Луганщині. Нас зустріли в аеропорту, потім в готелі і на стадіоні. В роздягальні краса – килими, квіти, фрукти, вази… Нас всюди приймали дуже добре – постійно були аншлаги. Ми були дуже зворушені від цього. Нас запрошували на студію в Москву на всесоюзне телебачення. В один момент стали відомими.
СОН В ЯЩИКАХ, БУНТ, “МІЛАН”
– Незважаючи на славу, що звалилася на вас, команда в своєму дебютному сезоні у першій лізі 1970-го буквально не зауважила спротиву, фінішувавши на першому місці.
– Потрібно звернути увагу на те, що потенціал у нас був шалений. Однак, як на мене, при тому, що відбувалося з тренерським штабом, ми не могли витиснути більшого. Юста то звільняли, то призначали. Нікому таке на користь не йшло.
– Лише “Дніпро” і “Кайрат” могли чинити вам опір…
– Дніпряни нам протистояли не лише на полі. Леонід Кучма керував “Південмашем”, а за одно і курував справи “Дніпра”. Де б ми не грали, всюди люди Кучми їздили за нами і мотивували суперників. Бувало таке, що й до Львова заїжджали. На гру з казанським “Рубіном” покладали надії. За росіян, до речі,виступав Віктор Колотов. Після тієї гри його запримітили в Києві і запросили в “Динамо”. Там він грав надзвичайно сильно, так ніби два серця мав.
– Однак “Рубін” ви не помітили і впевнено обіграли…
– Кинули їм шість штук і вони поїхали додому.
– Після успіхів в Кубку і виходу у вищу лігу на одному диханні за гравцями “Карпат” більш імениті клуби не вибудовувалися в чергу?
– Розмов було багато. Нібито запрошували Ростислава Поточняка, Геннадія Лихачова. Кажуть, в Києві хотіли їх бачити. Але в нас був настільки дружній колектив, що ніхто не хотів йти. Ми знали точно – якщо нас почнуть висмикувати, то команда розпадеться. Так потім і сталося.
– Вихід в першу лігу був для гравців “Карпат” корисним з туристичної точки зору. Величезну країну ви об’їздили добряче.
– Алмати, Фрунзе (тепер – Бішкек – Авт.), Хабаровськ, Казань… То були настільки виснажливі поїздки… Врахуй, що аеропорти тоді не були належнимчином облаштовані. Нерідко доводилося спати у Москві в аеропорту прямо на підлозі. Наприклад, адміністратор готелю не замовив, летимо зі Львова через Москву. Маємо ще зайвих 6-7 годин перед вильотом у Хабаровськ. Нічого не залишається, як спати в ящиках. Зате з виїзду привозимо нічию, а нас в аеропорту вдома з керівництва клубу ніхто не зустрів.
– А повинні були?
– Це звичні речі в такій ситуації. Начальник команди Карло Мікльош поїхав на рибалку, преміальні за гру не отримали. Так відбувся перший бунт в “Карпатах”. Приїхали в Брюховичі і відмовилися від подальших тренувань. Ситуацію врегулював директор стадіону “Дружба” Віктор Аржаков. До речі, перед фіналом Кубка СРСР він організував нам реабілітаційний центр, при чому, безпосередньо на стадіоні.
– Завдяки тріумфу в Кубку “Карпати” отримали змогу представити країну на міжнародній арені. Через два місяці після поєдинку в Хабаровську вам не вистачило дещиці, щоб пройти “Стяуа” – 0:1 у Львові і 3:3 в Бухаресті. Шанси були?
– Ми просто перелякалися. Вийшли на мандражі. Ажіотаж у місті шалений – квитків не було в продажі вже за два тижні до матчу. Якби ми вдома зіграли внічию, то однозначно пройшли б у наступний раунд. Не було досвіду, не було легкості… Поточняк послизнувся і ми пропустили випадковий гол на 88-й хвилині. В Румунії нас суддя “спалив”. Всю гру вели в рахунку, повинні були перемагати. Не було у нас ще того спокою, як, наприклад, 1976-го в матчі з “Міланом”. Хоч і товариська гра, але показова.
– Вам вдалося зіграти внічию 1:1…
– У мене була цікава дуель з лівим нападником Лучано К’яруджі. На той момент він вже був гравцем збірної Італії, чемпіоном своєї країни, переможцем Кубка володарів кубків. Однак можу сказати, що досвіду і в нас за плечима було достатньо. “Мілан” тоді вважався одним з кращих клубів Італії, але нас це не лякало.
– На початку 70-их “Карпати” двічі вирушали на Кубу. Чим запам’ятався Острів свободи гравцям з країни, де про свободу можна було лише мріяти?
– Я казав тренерам: “Віддаю свою зарплату тільки б не летіти на Кубу”. Уяви собі – 14 годин в польоті. І відправлялися лише з Шереметьєво. Проблеми в дорозі можна було компенсувати. Для нас та поїздка була хорошою нагодою “побізнесувати” – хтось цигарки продавав, хтось ще якісь блага. Відпочили на Кубі гарно – фантастичні готелі і загалом класні умови нам створили на Карибському морі. Кубинці отримали хороший спадок від американців. З недоліків – перебір морепродуктів. Пригадую, як в певний момент не могли вже дивитися на місцеві страви – нам хотілося м’яса.
– Через кілька років на вас чекала поїздка в КНДР. Очевидно, в захваті від цього вояжу ви також не були?
– Ми змушені були туди їхати, оскільки поїздка відбувалася по лінії ЦК ВЛКСМ. Її запланували наперед. Наше керівництво просило, щоб нас відправляли не лише в Польщу чи Угорщину. От нас і відправили. Були в посольстві на прийомі, зіграли кілька матчів в тяжких умовах. Коли починалася злива, то м’яч не котився, а плавав. При тому, що людей на стадіоні збиралося по 70 тисяч. Всі з парасольками і слухняно чекають на початок матчу ще за годину до гри.
– Місцеві футболісти не вражали майстерністю?
– Рівень, звичайно, не той. Цікаво було проти них грати з іншої причини. Корейці – невисокі на зріст. Я пішов у підкат і зовсім не чекав того, що сталося потім. Підкотився під корейця і здійняв його у повітря. Спочатку у тій воді навіть не бачив суперника. Екстремальним був наш футбол у КНДР.
– Їжа в країні Кім Ір Сена також не вразила?
– Зовсім. Запам’яталася лише якась волохата риба.
КАМІННЯ В РОЗДЯГАЛЬНІ, ЗАМІНА РИБАКА, “СПЛАВЛЕНИЙ” БУБУКІН
– Свій перший матч у вищій союзній лізі “Карпати” зіграли у квітні 1971-го року проти “Арарату”. Поєдинок завершився внічию (1:1), але була та нічия зовсім недружньою. Матч завершився побоїщем, підсумком якого стало звільнення кількох чиновників органів внутрішніх справ. Що сталося тоді у столиці Вірменії?
– Легендарного стадіону “Раздан” ще не було (відкрилася головна арена країни через місяць після того матчу – Авт.), тож ми провели свою дебютну гру на іншому єреванському стадіоні, що називався “Спартак”. Ця арена не мала високих трибун, а складалася з невеликих перегородок. “Арарат” ще не був таким популярним, людей на стадіоні було не так багато. Але і тієї кількості людей, а їх було приблизно тисяч 25, виявилося достатньо. Скандал спровокували два пенальті, які призначив московський арбітр у ворота наших суперників.
– Суддя Олександр Табаков зафіксував порушення правил у штрафному майданчику вірменів наприкінці першого тайму, а на 87-й хвилині при нічийному рахунку поставив ще один пенальті у ворота Абрамяна. Порушення були притягнуті за вуха?
– Обидва пенальті -абсолютно по ділу. Було помітно, що суддя не “прихоплений” вірменами. Перший одинадцятиметровий Ігор Кульчицький реалізував, а от перед другим сталася сутичка. Майбутній гравець збірної СРСР Аркадій Андреасян сказав Кульчику: “Якщо ти заб’єш, то нас всіх тут повирізають, як баранів”. Ігор не зупиняється і йде. Тут хтось з гравців “Арарату” підбігає і як вмастить в обличчя! Вболівальники майже на полі, поруч з бар’єром, напруга шалена. В зубах тримають ножі-фінки і лише спостерігають. Замість Кульчицького битиме Тарас Шулятицький. Підходить і ледь пробиває. М’яч поволі докочується до воріт і влучає у штангу.
– Його промах вас врятував?
– Та нас би там всіх прибили! Гра закінчилася, стадіон оточили. Ми ще якось зайшли в роздягальню. Чуємо натовп кричить: “Суддя – п..!” Сіли прямо під вікнами, бо навпроти було небезпечно. В роздягальню летіло каміння від здичавілих вірменів.
– Довго сиділи?
– Години дві, поки поліція і армія не втихомирили натовп. Приїхали ми в готель “Ані”, але від вечері відмовилися. Вийшли на балкони і спостерігаємо з хлопцями. Люди і далі гукають гасло про суддю, яке ми вище згадували. Наступного дня їхали в аеропорт. Міліції нагнали дуже багато. Та то був жах! Не можу передати, як було страшно. Уяви собі, якби Тарас той гол забив.
– Ще один пам’ятний матч дебютного сезону у “вишці” – домашня перемога над “Динамо” з рахунком 3:1. Сказати, що це сенсація – нічого не сказати. Доклалися ви до цієї перемоги по-особливому…
– Закінчив я ту гру на 8-й хвилині. Толік Рибак вийшов замість мене і забив два голи. Нереальний випадок! Не пригадую, хто мене “зламав”. Здається, то був Анатолій Пузач. Пішов прямою ногою. Кров лила, ніби з відра. Поки шкутильгав до роздягальні, то Рибак вже забив. Я завжди кажу – була лише одна правдива гра “Карпат” і “Динамо”. Всі наступні перебували під впливом домовленостей.
– Анатолій Якович казав мені, що найбільше шокованим був Ернест Юст, коли ви травмувалися. “Ернест Ервінович здійнявся на ноги, а потім повернувся до нас. Я подивився на нього і зрозумів, що він просто розгубився. Це ж Київ приїхав, повний стадіон. Юст просто не знав, що робити. Фактично, він навмання показав пальцем на мене: “Давай, Рибак, виходь на поле”, – згадував герой поєдинку.
– Це форс-мажор, який зіграв нам на руку. Після травми я ще довго лікувався. Пропустив аж п’ять турів.
– Ви грали проти таких форвардів, що їхсміливо можна називати культовими постатями своєї епохи: Кіпіані, Нодія, Блохін, Банішевський, Абдураімов, Маркаров, Старухін. Хто вас вразив найбільше?
– Першим на думку спадає гравець московського “Торпедо” Анатолій Фетисов. Він мені дуже дошкуляв, бо не знав, які фінти буде робити наступної миті. Особливо, коли ми на “Дружбі” 0:3 “влетіли”. Коли я опікав Блохіна, то мені казали: “Нема його – нема тебе”.
– Кажуть, виграти верхову у Віталія Старухіна з “Шахтаря” було нереально.
– Майстер гри головою, хоч ми й не часто зустрічалися на полі, адже я діяв на фланзі. Класним хлопцем він був. Одного разу Віталік допоміг нам.
– Яким чином?
– Посприяв тому, що ми “сплавили” нашого тренера Валентина Бубукіна. До речі, Валентин Борисович по приході до Львова першим хотів позбутися саме мене. “Не годишся” – сказав мені. Почав ставити у склад Ярослава Кікотя, у якого не було швидкості і вміння відбирати м’ячі. На фланзі оборони без цих якостей важко.Кікоть потребував іншої позиції на полі, адже був хорошим гравцем. Команда почала валитися. Тільки тоді Бубукін повернув мене у склад.
– Ми забули про Старухіна.
– Так от, виграємо у “Шахтаря”, але Віталік організував гол у наші ворота, ми пропустили, тим самим, втратили перемогу. Чекаємо на наслідок нашої невдачі. Дивимося, як з верхньої трибуни, де сиділи партійні керівники, спускається гонець. “Валентине Борисовичу, ви вільні” – передав той слова керівників. Так ми попрощалися з Бубукіним.
“ВАРІАНТИ” КАЧАЛІНА, “ОКУРОК”, БІЗНЕС
– Ми вже говорили про кількох талановитих форвардів, що грали за “Карпати”. Уродженець Тернопільщини Роман Шподарунок приїхав з “Металіста” у якості зірки, але у Львові цей нападник не став своїм. Чому?
– В Харкові Роман забивав у кожній грі, але “Карпати” не були його командою. Ми не розуміли, як це футболіст не може спати на базі. Брюховичі – свіже повітря, хороші умови, кожен живе у кімнаті з одноклубником. Шподарунку навіть виділили окрему кімнату. Дивимося за вікно, а “Побєда” Мікльоша відвозить кудись Романа. Думаємо – всяке може бути, по справах поїхав. Як виявилося, не по справах, а додому, на Новий Львів, де жив Шподарунок. Виспався у квартирі і повертається на базу. Так було не одного разу. Сподівалися, що він вийде і заб’є, але Роману “не йшло” і користі від таких поїздок не було.
– 1972-го “Карпати” добряче сипалися, другий сезон у “вишці” не вдавався, але це не завадило їм обіграти московський “Спартак” на виїзді з рахунком 3:1. Сенсація?
– Москвичі також валилися, тому ми їх обіграли без великих проблем. Хоча в “Спартаку” завжди був порядок. Чи Бєсков тренував, чи Симонян… При команді завжди брати Старостіни були. “Спартак” мені асоціювався з їхнім нападником Валерієм Рейнгольдом. Не футболіст, а ракета! До Львова у ті час приїжджали дуже сильні команди. Кожен матч викликав шалений інтерес, тому стадіон завжди був заповнений. Придбати квиток – велика проблема. Чого лише вартувало тбіліське “Динамо”.
– 1972-го з грузинами ви зустрілися у чвертьфіналі Кубка СРСР. У першому матчі зіграли 0:0, а у матчі-відповіді на 89-й хвилині при рахунку 1:1 Гіві Нодія не забив пенальті. Ви пробилися в 1/2 фіналу…
– Я тоді вперше почув дивну річ. Тренер тбілісців Гаврило Качалін гукнув: “Нодія – варіант один!” Виявляється, що “варіант один” – це удар у правий кут, “варіант два” – в лівий. Гіві пробив непевно і м’яч буквально котився. Хвилювання взяло верх, а ми зіграли у комфортну нічию і за сумою двох матчів вийшли в півфінал.
– У воротах “Карпат”, до речі, стояв ваш земляк Іван Ковач, який за львівську команду не зіграв навіть десятка матчів. Конкуренти були занадто сильними?
– Іван – дуже специфічний голкіпер. Велика “рама”, зате невисокий і без техніки. На жаль, на довго у нас не затримався.
– 1976-го “Карпати” були, мабуть, найсильнішими у своїй історії. Але замість нагород команда стала творцем нереальної драми. За підсумками двох чемпіонатів, весняного і осіннього, львів’яни стали четвертими, випустивши бронзові чи навіть срібні медалі в останній момент. Ваш земляк і колега по протилежному фланзі захисту Федір Чорба зізнавався мені, що йому ще й зараз сниться незабитий пенальті у ворота “Зеніта” в останньому матчі, який ви програли з рахунком 0:3.
– Наша футбольна трагедія була невипадковою. То була найбільша помилка керівного складу клубу. Полягала вона ось у чому. “Зеніт” мав бажанням нам допомогти.Але, звичайно, за преміальні.Ленінградцям в останньому турі вже нічого не було потрібно. Їдемо на гру по вулиці Зеленій. В автобусі Геннадій Лихачов каже: “Давайте зупинимося, я забіжу додому і візьму гроші – подякуємо “Зеніту” і приміряємо медалі”. Гена якраз на машину назбирав… Начальник команди Лев Зенченко відповів відмовою. Мовляв, про все домовлено.
– Олександр Ракитський відмовився назвати мені ім’я людини, яка позбавила “Карпати” медалей. Кажуть, Зенченко мав кличку “окурок”…
– Так, він ніколи не мав власних цигарок і постійно стріляв. Дивний чудак.
– Лев Кирилович родом не зі Львова…
– Ніби з Сєверодонецька. Прислали його з Москви, працював він у ЦК ВЛКСМ. Нам казали, що Зенченко – друг Юрія Гагаріна.
– У футбольній хроніці залишилися не найкращі спогади про Зенченка, який перед “Карпатами” працював начальником Управління футболу Спорткомітету СРСР: “Цілковита протилежність Валентину Гранаткіну, якого замінив. Його можна вважати найбільш провальною фігурою серед керівників радянського футболу. За його керівництва в СРСР почастішали факти зловживання і нечесного ведення спортивної боротьби. З’явився термін погоджувальний футбол, так звані “договірні” матчі. До Львова поїхав, як людина “з великим досвідом”. “Подальша його доля ні у кого не викликала цікавості” – писав легендарний Лев Філатов про Зенченка.
– Коли директор “Електрону” Петровський приїхав у Москву, то Зенченко “прихопив” його. Лева Кириловича вже мали знімати з посади і він приготував собі запасний варіант з “Карпатами”. У футболі і менеджменті він– круглий “нуль”. У Львові таких людей не визнавали. Кілька разів спіймали його напідпитку і відправили подалі. Уявляєш, “Карпати” – треті в країні? Для цього треба було просто зупинити автобус. Ті гроші ми б елементарно “відбили”. А так вийшло, що ми зганьбилися.
– Той матч із “Зенітом” 1976-го став для вас останнім у футболці “Карпат”?
– В певний момент починаєш відчувати, що час настав. Одного разу сидимо на стадіоні перед початком сезону 1977-го року. Поруч Думанський, Баль, Саулевич – одна молодь… Глянув на них і вирішив, що досить з мене. На той момент я почав працювати в іншому напрямі – бачив себе на посаді функціонера. У 32 закінчив, а наступного року став директором школи ФК “Карпати”, де пропрацював 11 років.
– Проводів і прощального матчу не було?
– У травні 1977-го під час домашнього матчу з “Чорноморцем” відбулася церемонія прощання. Свою футболку з номером “2” на спині передав Олегу Родіну. На поле не виходив, спостерігав за грою з трибун.
– За час вашого правління у СДЮСШОР “Карпати” все суттєво змінилося…
– Коли я прийшов, то у школі було чотири штатні одиниці. Коли залишав посаду, їх було 18. У нас було своє окреме приміщення. У мене було налагоджено достатньо зв’язків. Потрібно було комусь з талановитих хлопців золоту медаль, я приходив в управління освіти і все організовував. 1987-го я залишив футбол і перейшов у бізнесові справи. Починав їх з нуля – у нас не було навіть кабінету, лише прокурений балкон. З часом нам вдалося започаткувати багато підприємств і запустити свою власну справу.
– Не бачили себе у футболі?
– Я добре знав В’ячеслава Колоскова, набрав ваги у футбольному світі, працював на благо “Карпат” і Львова. Не всім це подобалося. Розпочалися анонімки, наклепи, заздрість. Я не хотів бути залежним від когось. На той момент було безліч роботи – 530 дітей, контактував з кожним батьком, хотів всюди встигнути. Дітей годували за рахунок наших коштів, з батьків грошей на брали. Одягали дітей, преміювали працівників… В певний момент вирішив, що настав час прощатися з футболом. І жодного разу не пошкодував.
ДОВІДКА
ГЕРЕГ Іван Дмитрович
Народився 24-го травня 1944 року в м. Хуст, Закарпатської області. Вихованець закарпатського футболу. Перший тренер – Орос Іван Федорович. Амплуа – захисник.
Кар’єра в “Карпатах”: 1968–1976 рр. Дебютував 8-го квітня 1968 року в матчі проти калінінградської “Балтики”. Всього в чемпіонатах СРСР у складі “Карпат” зіграв 229 матчів.
Володар Кубка СРСР 1969 року. Переможець турніру Першої ліги союзної першості 1970 року. Майстер спорту СРСР (1968 р.). Входив до списку “33-ох кращих футболістів України” (1970, 1972 рр.).
Окрім “Карпат”, грав за “Динамо” (Хмельницький).
Після завершення ігрової кар’єри протягом 1977—1987 рр. працював директором СДЮШОР “Карпати”.
Закінчив Львівський інститут фізкультури, згодом — економічний факультет Львівського університету ім. І. Франка, а також Школу бізнесу в Софії (Болгарія).
Нині проживає у Львові та Варшаві.
Источник: «Український Футбол»